Прийшла весна і перетворила поля – у моря, дороги – у бригантини, де замість щогл – опори під антидронові сітки. Час іти в путь, в нові океани.
Хтось скаже, що там, серед цих морських битв на Харківщині чи Дніпровщині немає нічого, крім бруду і крові, крім сірого безсоння. Але ні, я ж бачу. Там, поряд зі звичайними людьми, багато – незвичайних. І повітря повне весняними надіями і особливими молитвами.
4 роки пролетіли, просвистіли швидко. Що міняється? Ставлення до власної смерті все спокійніше. З тих пір, як мимо мене на Майдані свистіли кулі, м’язи душі, котрими себе кидаю під небезпеку, все більш звичні до навантажень. Я стараюся вчитися цим вправам у тих, хто поруч.
Усмішка мерця все більше проступає на вустах: коли знаєш, що живеш не основне життя, а бонусне, то кругом – суцільне щастя. Скільки прильотів було мимо? Той бонус, котрий живеш – багатократний.
Треба встигнути справи, треба не оминати жодну красу.
Якщо вдуматися, то у давніх битвах минулого були з обох боків мої предки. Тому війна тягне сама по собі. Простий водій на фронті – щасливий, бо коліщатка його машини і його причепа – то коліщатка, що рухають всесвіт, тисячі доль. Дихати повітрям Донбасу – щастя, скільки б того дихання не було відміряно.
4 роки – звичний термін для дальнього плавання. У весняних полях-морях – шторм, хвилі горою, з водних глибин – нереїди співають, по хліборобській ріллі – гострі ієрогліфи фортифікацій. Обабіч доріг горять фрегати. Життя – повне, як повне вітром вітрило. 13-й рік великого шторму.