Захід, безумовно, підтримує Україну, але грошей забагато не буває.
Подальші спроби тиснути на українську державність силовими методами визнані в Кремлі неактуальними. Саме тому сам факт того, що зустріч в нормандському форматі відбудеться, є дуже важливим — це знак, що путінська Росія намагається нормалізувати ситуацію.
Іншими словами — зафіксувати політичну конфігурацію, що склалася. А це коли Крим — російський (судячи з усього, Путін це навіть не обговорюватиме), а от все інше — business as usual. Можна торгуватися з приводу ЛНР/ДНР або транзиту газу, але Путіну в будь-якому випадку хочеться повернутися в клуб сучасних європейських держав, і він змушений йти на цю зустріч. Не важливо, як це все подається в пропагандистському просторі: хто програв чи виграв. Здалеку все це нагадує 1975 рік, коли Брежнєв був дуже задоволений тим, що зміг провести Гельсінську нараду, де зафіксували непорушність кордонів у Європі. У Радянському Союзі це сприйняли як велику перемогу, оскільки кордони ставали міжнародно визнаними, а обмеження на торгівлю — знімалися. Вирішуючи більш суттєві проблеми, США підписали Гельсінський протокол, хоча і де-факто не визнавали окупації країн Балтії. Про це пише авто на сайті “НВ”.
Зараз Путін меншою мірою намагається повторити цю історію: мовляв, відчепіться від мене з Кримом, ми його все одно не віддамо, а решту території обговорювати можна. Наскільки я розумію, на цьому і будувалася його стратегія: рано чи пізно Захід захоче налагодити контакти з Росією, через ресурси і ринку збуту. Хто, куди і як далеко просунеться, чи вдасться Путіну прогнути Зеленського чи ні — все це вже другорядне. Пропагандистські служби кожної країни в будь-якому випадку представлять це як перемогу — на те пропаганда й існує.
Тобто інтенція зрозуміла — зафіксуватися на рівні, який більш-менш влаштовує обидві сторони. Зеленський прийшов з мандатом перейти від війни до миру, і змушений його реалізовувати. Якась частина суспільства критикує його за слабкість, а якась вважає — та й біс з ним, аби не було війни. Логіка Путіна теж зрозуміла — він відкусив Крим, абсолютно точно не збирається його віддавати, а там вже можна торгуватися — з цінами на газ, транзитом, Північним потоком-2. Приблизно цим і повинно було закінчитися. Війна ж не може тривати нескінченно, а значить, будуть санкційні, економічні, політичні ігри. Та й, як видно, у Путіна вже немає ані ресурсів, ані навіть бажання відібрати Одеську чи Харківську область. Що б не говорив Володін — Державна Дума і та спікер виконують функцію чисто декоративну, на це фонове оформлення пропаганди уваги звертати не варто.
Інтеграція з Білоруссю — теж елемент пропагандистської гри. Сама Білорусь мовчить, як в рот води набрала, Лукашенко зараз шукає контраргументи, хоч як би не втратити свій пріоритетом і суверенітетом. Адже він точно найбільше в світі любить владу. Думаю, всі ці новини — лише зливання даних, і головним чином з російського боку. Це створює для Путіна більш виграшні політичні позиції напередодні розмови з Німеччиною і Францією. Мовляв, будете занадто тиснути, ані з Україною, ані з Білоруссю не домовлюся. А Заходу не хочеться, щоб Білорусь йшла під крило Росії, тому в певному сенсі це брязкання дипломатичною зброєю, залякування партнерів.
Але партнери теж терті, і розуміють цей елемент психологічного тиску. Взагалі плани Путіна зрозуміти нескладно. Як людина з усім відомої силової структури, що шкодує про катастрофу СРСР, він, звичайно ж, хотів би експансіонуватися на території, які вважає належними йому по праву. Як Крим, наприклад, а тепер Білорусь. Але тут питання не в тому, що він собі вважає, а в реальних політичних ресурсах. І я не впевнений, що вони у нього є, щоб прогнути під себе Лукашенко. Але створити видимість того, що це можливо — звичайно ж. Це виграшно, це — ще один козир, тому було б дивно, якщо б про інтеграцію не заговорили напередодні нормандської зустрічі.
Чи повірять Путіну його партнери в покер, цього ми вже з вами передбачити не зможемо. Думаю, що все ж не повірять. Сам по собі Захід, безумовно, підтримує Зеленського, адже наявне порушення міжнародного права і це нікому не подобається. Питання тільки в тому, скільки Заходу коштує ця підтримка. Тому що грошей забагато не буває, і насамперед європейські країни відстоюють свої інтереси.
Якщо йдеться про Францію, то там кожен сенатор хоче одного: щоб його територія почувалася добре, а йому дякували. Для цього потрібно створювати робочі місця, тобто повернутися до стану business as usual. Вони, звичайно, не будуть підтримувати анексію Криму, але не хочуть заради боротьби з цією ж анексією втрачати політичні інтереси та підтримку на своїх територіях. Вони б краще налагодили з Росією якийсь бізнес, от як з АвтоВАЗ, де беруть участь інтереси Рено. А якщо говорити про німців, то там і взагалі 6 тисяч спільних німецько-російських підприємств було, і Німеччині вони стануть в нагоді.
Тут питання в тому, скільки коштують політичні принципи на вагах, якими вимірюються політичні інтереси конкретних людей. У цьому сенсі українцям, напевно, буде прикро, тому що їхня країна дійсно ображена і ущемлена. Але вимагати від Заходу, щоб той вів принципову нещадну боротьбу з Росією, приблизно так само наївно, як у 1977 році від того ж Заходу вимагали не підписувати Гельсінські угоди з СРСР. Підписавши їх (і зрадивши позиції Прибалтики, як там вважають), США вирішили більш локальну проблему — дозвіл на виїзд осіб єврейської національності, що принесло американським політикам зростання підтримки з боку досить впливового єврейського лобі в Америці.
Зрештою, логіка така: Україна повинна розбиратися зі своїми справами самостійно. Допомагати грошима, дипломатично — так, але лягати грудьми на амбразуру ніхто не стане. І можна скільки завгодно звинувачувати Захід у тому, що він такий поганий і продажний, але Захід завжди на тому і стоїть, що прагматичний: його інтереси — передусім. Так само, як Німеччина не хоче повністю потрапити в залежність від імпорту зрідженого газу з Америки, який так активно просуває Трамп, а тому зацікавлена в Північному потоці-2. Путін це чудово розуміє і досить ефективно використовує. Єдине, що Захід зміг, то це максимально затягнути цю історію. Щоб хоча б цієї зими Україні не можна було викрутити руки.
