Моя теперішня функція к війську — це робота з виробництвами, громадами, та фондами. Їздити доводиться від Харкова до Львова.
У Третьому корпусі до таких внутрішніх ротацій ставляться дуже серйозно. Якщо бійцю треба перепочити — йому знаходять функцію в тилу. Роботи там не менше, ніж в окопах.
В бліндажі ти, чи в кабінеті — у Трійці до всіх ставляться з однаковою повагою.
Я планую відпрацювати тилову частину служби і через рік знову повернутись на передову. Можливо, вже не в окоп, а в командний пункт. Але повернутись на фронт.
Я буду радий, якщо моє повернення не знадобиться. Але розумію, що воювати, в тій чи іншій формі, доведеться довго. І одна з причин цього у тому, що більшість народу просто спостерігає і чекає “з моря погоди”, що завтра все само завершиться.
Звичайно, ви спитаєте: звідки така впевненість, що миру не буде? Що битва продовжиться?
Відповім прямо. Я теж зустрічався з путіним! Тільки це був колективний путін. І він більш говіркий, ніж його двоногий прототип. По-перше, це перехоплення розмов: як вони говорять, про що; по-друге, бачиш перекидання ворожих військ, розумієш наміри противника; по-третє, через екран бачиш їхні штурми. І поки я пишу ці строки, на декількох наших напрямках йде ворожий штурм. Для мене це набагато промовистіше, ніж публічні виступи, чи зустрічі з червоними доріжками.
У колективному путіні ти ніби бачиш справжнього — його думки, наміри, бажання. І вони такі: миру не буде. Навіть якщо віддати Донецьку область. Бо потім доведеться віддавати Дніпропетровську, а ще потім Полтавську. А далі – Київ.
Єдиний варіант миру — це, навпаки, намагатись забрати Донецьку область назад. Або принаймні організувати все так, щоб не віддавати жодного населеного пункту. Тоді з’явиться маленький промінчик надії на те що вони виснажаться.
А поки… треба налаштовувати країну реальність. І вона краща, ніж жити у вічному сні. Рано чи пізно, але доведеться прокидатись.
