Більше тисячі українців повернулись додому з російських катівень. Це щастя.
В нас вийшло.
Азовців не вдалося повернути. Так само не вдалося цивільних, котрі сидять роками. Про це нагадали Редіс і Асєєв.
В нас не вийшло.
Є історія про двох маленьких єврейських хлопчиків, в Варшавському гетто. Сім’ю завтра поведуть на розстріл. Одного погодився винести вночі за межі гетто поляк. Але тільки одного. Час йде до світанку, діти сплять. Батькам треба вибрати хто буде жити, а хто помре з ними вже за кілька годин.
Росіяни не віддали азовців. Тих, тримався до останнього. Тих, хто здавались в полон під гарантії. Тих, кого вони ненавидять найбільше.
Я не знаю нічого про обмін полоненими.
Крім того, що не дай Бог попасти в полон. І не дай Боже з полону чекати.
Я можу тільки здогадуватись, як це могло бути. Скоріше всього росіяни дали вибір без вибору: або забирайте цих, без азовців – або не буде жодних. Вони вміють торгувати людьми. Торгувати і гноїти по підвалам концтаборів.
І потрібно було вибирати.
Чого добивались росіяни?
Не віддати тих, ким їхня пропаганда лякає як найлютішими ворогами, в образі “укАінскіх нєонацистав”.
Показати, що обмін буде тільки на їхніх правилах. Їхні солдати їм неважливі, вони можуть почекати і без обміну. Нам наші важливі, і ця карта розігрується як наша слабкість.
Показово ствердити – є ті, кого ми не віддамо ні за яких умов.
Останнє і головне – качнути нас зсередини. Бо нічого так не розбиває сім’ю, як поступове зникнення довіри.
Ми хотіли повернути хоча б частину своїх. Я вітаю кожну сім’ю, котра обняла чоловіка і сина.
В нас вдалось.
Росіяни хотіли вкотре ствердити через цей обмін – все тільки за їх правилами, а хто сильний той і правий.
Хотіли розкачати зсередини – бачите, у вас є улюблені і нелюбимі сини. Значить ви вже не сім’я, ви повинні не вірити один одному як раніше.
І в них, частково, вдалось.
