Моє серце разом з Києвом, у Києві. Немає слів і немає тих сліз, які можна виплакати і якими можна відплакати.
Знову загиблі. І знову діти.
Чорний дим у київському небі. Попереджають: закривайте щільно вікна. У кого вони є після цієї страшної ночі…
Відеокадри, де чутно крики про допомогу. Людей завалило у пʼятиповерхівці.
Рятувальники, медики, містяни – всі трудяться, як мурахи, намагаються зарадити.
Російські терористи цілеспрямовано ударили по житловим будинкам, дитячому садку, торговому центру, по парку швидкісних поїздів Інтерсіті+.
Показово і зухвало б’ють нелюди. Після відʼїзду європейських і американських лідерів. Запускають балістику по цивільним обʼєктам. Навмисне вбивають мирних мешканців.
Бо можуть. Бо їм потрібна вся Україна. Зруйнована, виснажена, але вся.
Всі оці танці з бубнами щодо угод і перемирʼя – показова і зухвала сцянина в очі.
А один, майже 80-річний дід з трупними плямами на руках, зранку почухає голову, піде грати у свій незмінний гольф і дасть ще пару тижнів «другу Владіміра», погрожуючи санкціями Україні. Яка «могла би швидко закінчити війну, якби захотіла». Як, блд, ми маємо “захотіти»?!
Єдина втіха – наші нищать їхні нафтопереробні заводи. Цієї ночі на трьох таких заводах – в Самарі, Самарській області і в Краснодарському краї, – вирують пожежі, внаслідок влучання українських дронів. Україна, навіть захищаючись, не бʼє по цивільним об’єктам. Тому нехай горять ясно, довго і до фундаменту.
Я маю мрію. Щоб наш Фламінго чи будь що з красивою назвою, долетіло до того ямальського хреста і зробило свою важливу справу.
Бо ми маємо таки поставити крапку на їхньому існуванні.