Коли ми говоримо про незалежність, то найчастіше уявляємо собі свободу — право жити так, як хочемо, самостійно вирішувати, куди йти і ким бути. Але правда у тому, що шлях до незалежності часто проходить через особливу суперечність. Щоб Україна залишалася вільною, сотні тисяч людей зробили свідомий вибір частково відмовитися від власної свободи. Вони одягли форму, стали частиною війська, підпорядкували себе наказам і дисципліні, пожертвували своїм цивільним життям.
Може здатися, що тут є протиріччя: як можна боротися за свободу, відмовляючись від неї? Але саме це й робить цей вибір настільки справжнім. Бо свобода — це не лише “робити, що хочу”. Це здатність прийняти рішення та взяти відповідальність за щось більше, ніж ти сам. І тому ті, хто віддав частину власної незалежності, насправді зберігають її для всієї України.
Обов’язково треба пам’ятати тих, хто віддав за цю незалежність життя. Саме завдяки ним ми можемо й далі говорити про свободу. Їхня жертва — це основа нашого сьогодення.
Є також ті, про кого ми не маємо права мовчати: це наші полонені. Вони позбавлені свободи буквально. Вони переживають найважчі випробування, і їхнє повернення додому — це теж частина нашої боротьби за незалежність. Адже країна, яка справді є вільною, не може залишати своїх людей у неволі.
Тож у цій особливості свободи є кілька облич. Є ті, хто добровільно обмежив себе, щоб ми мали шанс жити у вільній країні. Є ті, хто пожертвував життям, аби незалежність стала реальністю. Є ті, хто нині чекає повернення з полону, щоб знову відчути, що означає свобода.
Отже, незалежність — це не лише історичний акт, підпис чи дата. Це жива боротьба, це вибір, і це відповідальність — перед тими, хто вже заплатив найвищу ціну, і перед тими, кого ще потрібно повернути додому.
“Ми мусимо навчитися жити так, щоб наша незалежність була не папером, а нашою природою.” – Левко Лук’яненко.
