Ми живі. І світло – є.
Навіть після вибухів, серед ночі, коли небо нашпиговане залізом лампочка не гасне.
Психологічно такі атаки соседії розраховані не стільки на руйнування інфраструктури, а в першу чергу на руйнування внутрішнього стану. Ворог прагне посіяти втомлену безнадію, вивести нас у режим хронічної тривоги, де думка втрачає чіткість, а тіло – відчуття безпеки. Це класична стратегія дестабілізації – і вона працює лише тоді, коли нас вдається ізолювати.
У нас натомість зростає рішучість і сила.
І ось чому:
Ми не самі.
ДСНС, медики, військові, волонтери, сусіди, рятівники тварин, звичайні люди з чаєм і ковдрами і підтримка Європи – це наша колективна імунна система. Саме тому, попри вибухи й жертви, Україна не втрачає сенс.
Магазини приберуть уламки.
Кафе знову відкриваються.
Люди їдуть на роботу.
Бо є ті, хто стоїть між смерттю з росії і людьми. І це – герої, які просто працюють. Спокійно, точно, щогодини – під уламками, під загрозою повторних ударів, без гарантій, безпеки і без пафосу, бо на пафос немає часу.
ДСНС. Пожежники. Медики. Парамедики. Комунальники. Енергетики. Поліцейські. Військові. Волонтери.
Ці люди – хребет країни, вони тримають.
У Шевченківському
У Святошині
У Дніпровському
У Києві
У Харкові
Одесі
Запоріжжі
Всюди
Ви бачите як круто працюють рятувальники.
Там де впав “Шахед” уже працює кран, сапер, електрик і жіночка з ближного будинку мружиться від диму за рогом поряд з термосом гарячої кави для них.
Це не випадковість, що у багатьох районах Києва світло не зникло взагалі. Бо хтось – невидимий для новин – ще рік тому поліз у систему і прорахував як зробити щоб все працювало навіть під ударами.
Це тому що наші партнери на заході постачають необхідне обладнання в достатній кількості, що би наші цивільні в наших містах після обстрілу могли включити чайник і відчути що ми не самі, що ми впораємося.
І ми не маємо права це сприймати як належне.
Це я вам кажу як людина яка три тижні була в блокадному Маріуполі.
Психологічно – це точка стабільності.
У кризі головне – довіра. Не до абстрактних структур, а до людей у формі, у шоломах, у помаранчевих жилетах, одне до одного.
Коли бачиш пожежника, що виносить дитину – всередині щось тепліє, а потім збирається в кулак.
Коли знаєш, що “швидка” приїде що б не сталось – тіло вирінює ритм серця само.
Коли світло не згасає – всередині з’являється просте: “Ми не самі”.
Тому якщо бачиш сьогодні рятувальника, скажи дякую. Якщо не бачиш – все одно скажи.
Адже він або вона десь поруч, можливо, саме зараз – під обгорілою балкою, під небом, де ще не всі дрони долетіли дістає твого друга з під завалів.
І саме тому ми витримаємо. Живі.
З електрикою в розетці, спокійним серцем і чітким поглядом.
Бо наша броня це люди.
Рекомендації для стабілізації:
Називайте речі своїми іменами. Це не “інцидент” і не “ситуація”. Це атака росії на цивільне місто. Називати її правильно – це утверджувати себе як суб’єкта, а не об’єкт дій.
Дихайте. Повільно. Ритмічно. Це базовий інструмент зниження гіперзбудження нервової системи. Видих довший за вдих. Повторити 5-10 разів.
Сенсорна заземленість: Доторкніться до чогось фактурного – шерстяного пледа, дерев’яного столу. Проговоріть уголос: “Я тут. Це моє тіло. Я є”.
Знайдіть хоча б один простий ритуал дня;
Кава. Душ. Дочитайте главу з відкладеної книжки. Це – акт непокори хаосу. Ваш день- лише ваш.
Спілкуйтеся. Не закривайтесь у собі. Тиша – добриво для страху. Навіть коротка фраза типу “Ти як?” – це вже нитка, що тримає реальність.
Допомагайте де можете. Донатьте.
Пишіть правду в соцмережах бо інформаційна війна триває.
І головне – пам’ятайте: ми не самі
Ворог хотів, щоб ми боялись і тікали.
Ми тут: працюємо, лікуємо, гасимо вогонь, евакуйовуємо. закохуємося.
живемо.
І саме тому – ми переможемо.