у результатах пошуку. Додайте InfoResist у Google
Століттями Росія (у будь-якій зі своїх реінкарнацій – від Московії до сучасної путінської) намагається лякати світ своєю чудо-зброєю.
Змінюються назви, покоління «вундервафлей» і «аналаговнетних» знарядь, але сценарій залишається незмінним. Спочатку слідує пафосна презентація «найруйнівнішого» зразка з розрахунком на те, що вороги злякаються однієї лише назви.
По суті, стара тактика пітерського підворіття – «взяти на понт» і сподіватися, що словам повірять і перевіряти не стануть. Але коли настає момент продемонструвати зброю, з’ясовується, що за гучними словами ховається цілком звичайна реальність.
«Аналоговнет» як державна ідея
До повномасштабної війни головним символом військової величі Кремля був гіперзвуковий «Кинжал». Його представляли як зброю абсолютної переваги – невразливу, невидиму і тому майже міфічну. Цей образ ідеально вписувався в наратив внутрішньої пропаганди, побудованої на ідеї технологічної винятковості Росії.
Але магія закінчується там, де починається практика. У травні 2023 року українська ППО за допомогою Patriot вперше в світі збила «Кинжал». Ракета залишилася небезпечною, але міф про її непереможність був остаточно знищений.
Новий фетиш
Восени 2024 року Кремль викатив нового героя пропаганди – міжконтинентальну ракету «Орешник». Після її запусків звичні погрози посилилися натяками на «новий рівень ескалації». Але з’ясувалося, що без ядерного заряду ефективність «Орешника» досить умовна. Настільки, що це змушені визнавати навіть z-подібні «військові кореспонденти».
Проте Москва наполегливо продовжує розмахувати цією ракетою в ролі універсального лякала – не стільки на полі бою, скільки в заявах і телевізійних студіях, де пропагандисти вже «перемогли весь світ». У цій логіці сучасна Росія діє за лекалами московських царів.
Лякало-предок «Орешника»
Історія чудо-зброї у володарів Кремля налічує століття. У XV столітті Іван III вирішив не відставати від Європи і замовив «вундервафлю» свого часу – гігантські гармати, відлиті італійськими майстрами, покликані вражати сусідів і змушувати їх тремтіти при одному вигляді цих артилерійських чудовиськ.
Хоча, слід визнати, ці знаряддя брали участь під час оборони Москви.
Чого не скажеш про знамениту царську гармату (насправді бомбарду) Івана Грозного – вагою майже 40 тонн, з величезним калібром (900 мм) і розкішним декором. Вона повинна була не стільки стріляти, скільки демонструвати велич царя, перетворюючись на ефектне шоу для іноземців.
Ось тільки чи стріляла вона? Ну, хіба що прахом Лжедмитрія. Її вважають не бойовою зброєю, а інструментом психологічного тиску – середньовічною версією військового піару.
«Вундервафля» як симптом
Віра в чудо-зброю не раз підводила великі держави. Німецькі «Великі Берти», «Паризька гармата», ракети Фау і надважкі знаряддя Третього рейху лякали і вражали, але не змінювали результат воєн.
Тому що жодна «вундервафля» не здатна компенсувати системні проблеми держави. Зазвичай вона з’являється тоді, коли звичні способи демонстрації сили перестають працювати.
